Wolfenstein II

Wolf2

З запізненням, але з великим задоволенням закінчив Wolfenstein II. Чудовий досвід, який багато в чому тримається на специфічному наративі.

Геймплей, в принципі, мало змінився з попередніх ігор. Хіба що локації стали більш компактні і краще витримується загальний темп з чередуванням насичених і спокійних епізодів. Номінально тут присутній стелс, але гра постійно провокує грати максимально агресивно – як і повинен діяти Терор-Біллі.

А ось сюжетна складова – неперевершена у своїй жорстокий абсурдності. Вона поєднує бойовик, романтику і політичну сатиру. Вдало використовує штампи, щоб викрутити їх на максимум і побудувати з них персонажів і ситуації, що дійсно запам’ятовуються.

Цікаво, що там вони придумають з дочками Блашковіча.

Advertisements

Steal the Stars

stealthestars

Напружена і динамічна аудіодрама з чотирнадцяти насичених епізодів. Її дія відбувається в наш час, в Америці, на секретній базі, де вивчають позаземне життя. У розпорядженні персоналу: майже необмежений бюджет, новітні технології, начебто (але не точно) мертвий інопланетянин і його невеличкий корабель. Ось тільки часу обмаль.

Власник бази вимагає розв’язання загадки прибульця вже на вчора. Дакота Прентіс, головна героїня, яка фактично керує базою, намагається забезпечити результат, але ситуація несподівано починає виходити з-під контролю.

Steal the Stars майже повністю побудована на майстерно виписаних діалогах. Вони чудово розкривають характери персонажів (а професійна акторська робота і взагалі класна якість продакшену ще більше додають до вражень). Сюжет не буксує на місці, а від декількох останніх серій, коли темп різко збільшується, відірватися було просто неможливо.

Моя єдина претензія стосується лише несподівано палких почуттів, які виникають між Дакотою і тільки-но прибулим на базу новачком Меттом. Саме ця пристрасть стає початковим каталізатором подій, але її раптова поява майже не пояснюється. Це дивно, тому що весь персонал прекрасно розуміє виключність ситуації, свою відповідальність і недоречність службових романів.

Але все одно я прослухав Steal the Stars з великим задоволенням.

Solo

solo_teaser_trailer_thumb_native_53989746

Пам’ятаю як мені сподобався трейлер Rogue One, а ось сам фільм опинився так собі. Одразу під час перегляду легко помічалися епізоди, які хотілося б виправити, доробити (ніхто не пояснить про це краще за Халка).

З Solo вийшло навпаки. Офіційні трейлери виглядали слабкіше за фанатські варіанти, але фінальний результат – навіть враховуючи ну дуже проблемний продакшен – виявився хорошим.

Тут тобі і елементи оріджин-сторі: Соло отримує прізвище, Соло знайомиться з Чуві, Соло одержує свій бластер… І багато фан-сервісу. І вдале використання жанрових штампів вестерну. Актори всі на місцях (в тому числі і Емілія Кларк). Є баланс між драмою і гумором.

Вийшло бадьоро і непогано. Я дивився з задоволенням. Але правда життя в тому, что для Star Wars недостатньо бути просто хороший фільмом.

Зараз йде багато розмов, що в поганих зборах винен слабкий маркетинг. І він у Solo дійсно був так собі. Тількі-но і сам фільм не обіцяв нічого неймовірного. За п’ятибальною шкалою сподівань: десь на трієчку з плюсом. Для пересічного глядача це вочевидь не особливо приваблива історія. А для фана Star Wars?

А з фанами Star Wars важко. Немалий відсоток цієї публіки туго сприймає щось нове через особистий консерватизм. Дехто ніяк не може відчепитися від старих акторів і/або персонажів, у інших вмикається схований расизм, коли вони бачать що Star Wars – це вже не кіно про/для білих чоловіків.

Тому Disney мені зараз трохи нагадує власно Хана, який крутить авантюри, сподіваючись на добрий результат. Світ змінюється, обставини теж і до цього треба пристосовуватися, відповідно змінюючи зміст наративу. Цікаво, що нам покажуть далі.

L3bot

“Тінь вітру”

ShadowOfTheWindЯ побачив цю книжку у добірці творів в жанрі магічного реалізму і це остаточно переконало прочитати її. Я знав, що “Тінь” – перший роман популярного циклу. Але що від нього очікувати – не здогадувався.

Дія починається у Барселоні, як раз після закінчення Другої світової. Хлопець Даніель, головний герой, дізнається від свого батька про таємничий Цвинтар книжок – фактично, величезну заховану в місті бібліотеку, де зберігаються забуті твори. Там Даніелю дозволяють вибрати один том, щоб символічно стати його охоронцем. У руки хлопчика потрапляє “Тінь вітру” маловідомого автора Хуліана Каракеса.

Книжка виявляється настільки захопливою, що Даніель вирішує дізнатися всі можливі подробиці про її автора. Це рішення докорінно змінює життя хлопця. Адже з’ясовується, що історія створення роману щільно обплутана різними таємницями. Даніель починає розбирати їх шар за шаром, непомітно для себе повторюючи, проживаючи у певних деталях біографію самого Хуліана Каракеса.

“Тінь вітру” смачно написана. Це безперечний факт. Я не знаю іспанської, але жодного разу не виникало відчуття, що український переклад заважає стилю Карлоса Руїса Сафона. У нього цікаві детальні персонажі, текучі діалоги, а Барселона постає місцем безлічі тайн.

Щодо обіцяного магічного реалізму – його тут, будемо чесними, немає. Лише на початку сюжету здається, що ось-ось відбудеться дещо дійсно містичне. Згодом розумієш: “Тінь вітру” – це абсолютно життєва історія, але з сильною детективною інтригою і величезною кількістю неймовірних збігів обставин.

А ще “Тінь вітру” відчайдушно мелодраматична. Місцями – буквально на рівні латиноамериканського мила. Книга навіть регулярно проговорює вже знайому інформацію, як серіал повторює сам себе після рекламної паузи. І відкладає фінал, коли все, в принципі, вже з’ясовано. Це втомлює. “Тінь вітру” – гарний роман, який, на мою думку, був б значно кращим без подібних перебільшень.

Unforeseen Incidents

В невмирущому жанрі класичної point-n-click адвентюри час від часу пробують виступати нові виконавці. Незважаючи на зрозумілість формату, багатьом це не особливо вдається. Тому Unforeseen Incidents від маленької студії Backwoods стала для мене приємним сюрпризом.

Сюжет гри починається приблизно в наші дні, у невеличкому містечку. Там стався спалах невідомої смертельної хвороби. Ситуація доволі серйозна, але наш герой – місцевий хлопець на ім’я Гарпер – не особливо цим переймається. Він взагалі не бере зайвого у голову, воліє замість хвилювань вправно майструвати і лагодити різні штуки. Звичайно, трапляється так, що Гарпер непомітно для себе опиняється у самісінькому центрі подій. І тепер вже від нього залежить доля рідного міста, а може й цілого світу.

З точки зору сюжету тут все добре. Трохи містики, трохи наукової фантастики, багато влучного гумору у чудових діалогах (у написанні сценарію брав участь комік Alasdair Beckett-King). Сценарій з одного боку передбачуваний, з іншого – він дає саме те, що обіцяє на початку історії. Unforeseen Incidents – це дійсно провінційний детектив про дивні події.

До того ж гра привабливо намальована, має специфічний стиль. З неї міг би вийти непоганий комікс.

Геймплей – класичний, як і жанр (дякую, хоча б логічно організований). Unforeseen Incidents не намагається винайти щось нове, а просто використовує звичні підходи. Мабуть це її єдиний великий недолік.

God of War

Чесно кажучи, не відчував жодного хайпу щодо нової частини серії – награвся в попередні. Але після релізу всі настільки дружньо і енергійно почали її нахвалювати, що встояти було неможливо. Подумав, ну гаразд, треба подивитися як мінімум суто через професійну зацікавленість.

GodOfWar

God of War неймовірно якісно зроблена. Одразу видно, що проект ну дуже дорогий. І при цьому він несподівано масштабний. Гадав, що отримаю лінійну історію, щось на кшталт тієї ж Uncharted. Але навіть у “коридорних” епізодах God of War обов’язково запропонує звернути кудись у бік, вирішити головоломку або задачку на спритність, знайти чергову приховану скриню зі скарбом чи шматочок лору. І я вже мовчу про побічні квести для виконання (звільнення драконів, наприклад) і два невеликі і цілком необов’язкові додаткові світи для вивчення.

Зміна сетінгу на скандинавський з одного боку була вимушеною – рідну грецьку міфологію і її персонажів Кратос методично зруйнував своїми/нашими ж руками у попередніх епізодах. З іншої сторони, скандинавський лор зараз популярний. Ще й у бік “Гри престолів” зробили маневр – певні вороги нагадують білих ходоків.

Нова історія вийшла чудова. Після зустрічі з першим босом вона демонструє, що всі ті відгуки про кращий ексклюзив “Соні” були не задля красного слівця. І далі гра послідовно – за допомогою і геймплея, і наратива – цю тезу доводить. Правда, гадки не маю як God of War сприймають ті, хто бачить Кратоса вперше – емоційна насиченість сцен багато в чому спирається на знання минулого головного героя.

Twin Peaks: The Final Dossier

TwinPeaksFinal

Попередня книга – “Таємнича історія Твін-Пікса” – була варта уваги, якщо ви більш-менш цікавились серіалом, місцем його дії, героями. Я колись написав короткий відгук. Книга захоплювала і створювала певні сподівання щодо сюжету третього сезону. Вони зрештою не виправдались, але як псевдо-документальне дослідження “Таємнича історія” все одно вельми цікава.

The Final Dossier – навпаки – виключно для хардкорних фанатів. Якщо точніше, для тих, хто подивилися завершення історії і хочуть отримати додаткові відповіді. “Досьє” розповідає як склалася доля головних персонажів між другим і третім сезонами, фіналізуючи загальну картину подій.

Книга написана з точки зору Тамари Престон. Трошки шкода – до запису аудіо-версії не змогли долучити актору Крісту Бел. У звичайній версії – лише текст і всього декілька абсолютно неважливих ілюстрацій.